Унаслідок ДТП житель Тарасівки Чорнобаївського району Михайло Момот загинув на місці.

Винуватці трагедії досі на свободі. Їх навіть не судили Уже півроку минуло після тієї страшної трагедії, яка забрала життя 44-річного Михайла Момота, а його родина й досі не може повірити, що ріднесенького сина, любого чоловіка, наймилішого татка вже немає на цьому світі.
Він жив і радів життю, завжди був радісний і веселий, мав дуже багато друзів, дбав про сім’ю, мріяв і планував майбутнє. Та його мріям і планам не судилося збутися.
Того лютневого вечора, йдучи до сільського бару на зустріч із товаришами, не відав він, що покине рідних назавжди й повернеться додому вже в труні. „Жигулі”, в яких були двоє односельців Михайла, збили його на смерть. До суду над винуватцями вбивства, хай і ненавмисного, справа навіть не дійшла. Її закрили мовляв, потерпілий сам винен, що потрапив під машину.
От тільки у вину покійного ніхто в селі не вірить.
Тіло стягнули в кювет і заходилися випихати машину
– Нікому не побажаю пережити того, що переживаємо зараз я і мої діти, – зі сльозами на очах каже дружина покійного Михайла Тамара. – Я весь час плачу, а злочинці не визнають своєї провини, вільно їздять селом на авто, заплямованому кров’ю мого чоловіка, втішаються, дбають про родини, власний достаток, виховують дітей. А над моєю донькою весь час в’ється чорний смуток, бо на її випускному вечорі не було найріднішої людини – татка, який любив її понад усе і який не зміг порадіти з того, що донька вже стала дорослою. А син усе ще жде батьківської поради, бо на його ще юні плечі ліг увесь тягар господарських клопотів.
...Михайло Момот фермерував, обробляв 13 га землі. У гарячу пору ніколи було йому розсиджуватися по барах, а тут така нагода – друзі запросили „вдарити по пивку”. Чом би й не піти, тим паче, що роботи ж по господарству – ніякої.
Було 10 лютого, сьома година вечора. Зі слів Тамари Момот, Михайло йшов узбіччям дороги. Та до бару не дійшов кількадесят метрів, бо „двоє жителів нашого села добряче випили, обмиваючи водійське посвідчення одного з них, і поїхали випробовувати навички водіння авто”. Мчали на великій швидкості. У п’яному чаду чоловіки не помітили пішохода й збили його. Зупинилися лише через кілька десятків метрів, коли почули, що під машиною щось загупало, а сама вона якось дивно притишила хід. Вийшовши з авто, побачили, що вскочили у велику халепу. Вирішили хутко замести сліди й утекти з місця пригоди. Витягли з-під машини понівечене, бездиханне Михайлове тіло, стягнули його в кювет, а тоді заходилися випихати „Жигулі”, бо вони сіли на „пузо”.
І тут саме нагодився місцевий житель, який проїжджав мимо. Він зохотився підсобити чоловікам виштовхати машину. Тоді й помітив у кюветі тіло (не помітити двометрового зросту чоловіка було просто неможливо) й викликав міліцію. Та прибула за 20 хвилин. Зробила заміри, сфотографувала місце пригоди, товклася там до четвертої години ранку. Водія й пасажира злощасних „Жигулів” забрала на дізнання з собою, тіло ж Михайла Момота відправила в морг.
Ні в чому не винен?!
Начебто все було зроблено , як і належить у таких випадках. От тільки виникає кілька „чому?”. Чому на місце дорожньо-транспортної пригоди прибула слідчо-оперативна група з Черкас, а не з районного центру Чорнобая? Чому слідство доручено було вести слідчому Придніпровського райвідділу міліції Черкас? Чому не викликали на допит свідків ДТП? Чому деякі документи зі справи безслідно зникли? Чому це виявилося, що Михайло Момот „помер у медичному закладі”? Чому справу закрили, а призвідників аварії за кілька днів після неї випустили на волю? Чому прокурор уникає зустрічі з родичами потерпілого?
На всі ці „чому?” дружина загиблого знаходить одне пояснення:
– Є в Черкасах один впливовий чоловік родом із Тарасівки. То він, як-то кажуть, авторитет – з міліцією в добрих стосунках. Ото до нього найперше й подзвонили ті хлопці, що збили мого чоловіка. Не в „Швидку допомогу” подзвонили, а до нього. То через 20 хвилин і примчався він у Тарасівку. І покерував так, що за цю справу взялася не чорнобаївська міліція, а дружня йому черкаська.
а похорон шанованого в селі фермера зібралася чи не вся громада. Шкодували люди, що втратили такого доброго чоловіка – веселого, приязного, у розквіті сил. Буквально на третій день після похорону з’явилися в селі винні у смерті Михайла Момота – Олександр і Володимир. Водієві повернули його „Жигулі”. Обоє стали жити-поживати, ніби нічого й не сталося. Загомоніло село: де ж справедливість? Звели чоловіка в могилу, а самі гуляють на волі! Ох, неспроста це. „Ви тут горюєте-печалитесь, а вони за свою свободу вже заплатили”, – казали люди родичам загиблого. Дехто з селян чув, як Олександр, той, що був за кермом своїх „Жигулів”, зухвало зізнавався: „Ми були такі п’яні, що незчулися, як воно зробилося й де воно взялося”. Володимир, який сидів у машині поруч нього, розповідав: „Я лише почув, як під машиною щось загупало”.
Кум загиблого Михайла Момота мав розмову з винуватцем аварії.
– Май совість, Сашку, – звернувся він до нього. – Ми в одному селі живемо. Ти ж на похорон ні копійки не дав. Ви з дружком на волі розкошуєте, й вам хоч би що.
– А я ні в чому не винен, – відказав той. – Ось є висновки експертизи, де написано, що на момент аварії на дорозі склалася така ситуація, що мені нікуди було діватися. Аварія сталася з вини пішохода, й підстав порушувати кримінальну справу немає.
Тамара Момот вважає, що висновки автотехнічної експертизи сфальсифіковано. Ну не вірить вона в те, що „склалася така ситуація”, що уникнути зіткнення з пішоходом „Жигулям” завадив білий мікроавтобус, що їхав попереду, й червоний – що позаду.
– Та до нас у село навіть серед білого дня автобуси не ходять, – каже жінка. – А легкові машини – то вряди-годи яка проїде. Дорога геть не завантажена транспортом. Я маю свідків, що живуть поблизу зупинки, неподалік того місця, де збили Михайла. То вони кажуть, що ніяких мікроавтобусів тоді на дорозі не помічали, а лише чули гупіт і скрегіт. Але свідків ніхто не допитував.
Під час слідства водій „Жигулів” Олександр зізнався, що скоїв наїзд. Як розповідає Тамара Момот, під час очної ставки, на якій була вона, Олександр, слідчий Придніпровського РВ УМВС Черкас Роман Пегін і ще один майор міліції, слідчий, заявив Олександрові: „Ти маєш відшкодувати родині загиблого матеріальні збитки”. На що той з безпосередньою відвертістю зізнався: „А я вже заплатив”. – „Кому? За що?” – „Кому треба. Вона ж ось репетувала, що посадить мене, то я й заплатив, щоб не посадили”.
Підозрює Тамара Момот, що заплатив Олександр чималенько, бо в нього і мати на заробітках в Італії, і теща.
„Буду добиватися заслуженого покарання”
Справа тягнеться й досі, точніше, не тягнеться, бо її закрили за відсутністю складу злочину.
– Я вже не знаю, до кого й звертатися за правдою, – бідкається Тамара Миколаївна. – Висновки судово-медичної експертизи мені так і не надали, не повідомили, з яких причин не буде суду. Дикість якась: трапився смертельний випадок, а справу закрили. Хай там як: ну збили ті двоє людину, то рятували б її, везли б до лікарні. Ну вмерла вона по дорозі – й то не було б такого ставлення до них. А то ж спасали свої шкури! У мене й досі стоїть перед очима картина: ніч, край дороги, машина, що частково зсунулася в кювет, тіло чоловіка в канаві, собака коло калюжі крові й двоє чоловіків, що надзвонюють по мобільнику. Якби вони зуміли швидко вибратися з кювету, то все було б шито-крито. А я б шукала свого Михайла цілу ніч, може, й собаки його вже загризли б.
Ні моральний, ні матеріальний збитки родині загиблого до цього часу не компенсовано. Тим часом Олександр, за словами вдови, дурить людей у селі, розказуючи, що “заплатив Момотам, і вони ніяких претензій до мене не мають”.
– Хоча серед друзів винних є впливовий „бос”, я буду добиватися заслуженого покарання для них і все жду, що вирок їм прозвучить у залі суду, – заявляє Тамара Момот. – Якщо правоохоронні органи не доведуть справу до кінця, а у винуватців смерті мого чоловіка не прокинеться совість, то хай Всевишній їх розсудить за своїми законами Божими.
Володимир БЕЗУГЛИЙ, фото з сімейного альбому родини загиблого